Серго — громадянин Грузії, його дружина Світлана — українка, виховують маленького сина Георгія. Повномасштабне вторгнення зустріли у Ворзелі Київської області, де живуть вже дев’ятий рік.
З перший годин російського наступу подружжя кинулося допомагати цивільним. А далі — російські БТРи на вулицях, евакуація людей з домівок, що палають, обстріл Серго в його ж автомобілі та партизанство.
Ця історія — лише один з прикладів боротьби цивільних в окупації за свободу, незалежність та майбутнє без війни.
«ЛЮДИ У ПІДВАЛАХ НЕ ЗНАЛИ, ЩО НАД НИМИ ПАЛАЄ БУДИНОК»
Ворзель, 24 лютого 2022 року. Серго і Світлана прокинулися від потужних вибухів. Почалася війна.
Маленького Гіо завели у приватний дитячий садок. Самі ж поїхали у кафе «Джем», працювати. Хто ж знав, що за кілька днів тут вже роз’їжджатимуть російські танки, а сам Серго потрапить під ворожий обстріл, коли йому на зустріч їхатимуть БТРи.
Того ранку на роботу вийшли не усі. Частина колективу одразу виїхала з міста, хтось — одразу попрямував за кордон. Серго і Світлана вирішили залишитися у Ворзелі. Знали, що військових треба буде готувати, що магазини не працюватимуть, що допомога треба буде багатьом.
Подружжя на швидку руку приготувало якусь їжу і завезло військовим. Після цього Серго вирушив у Ірпінь, щоб записатися у ТРО, а Світлана забрала сина додому.
«Оскільки я громадянин Грузії з посвідкою на проживання, одразу потрапити туди (у ТРО — ред.) було не так легко. До того ж зброї було не на усіх, та й бойового досвіду у мене немає. Ми домовилися, що я взаємодіятиму з командуванням, організую харчування і допомагатиму, чим зможу.
Ми зі Світлою разом вирішили, що мені потрібно терміново вивозити продукти (у нас було багато продуктів у кафе) і розвозити їх людям, які цього потребують. Усі ж магазини одразу позакривалися. Частина людей були в паніці. Вона (дружина — ред.) дуже хотіла допомогти, розвозити їжу разом зі мною, але тоді нікому було б залишитися з малим», — згадує Серго.
Трирічному Гіо пояснили все одразу: російські солдати напали на Україну, почалася війна. Він знав, що «злі люди обстрілюють нас, але якось спокійно реагував на це все». Завжди впертий і непідступний син у той страшний період був надзвичайно слухняним, але наляканим.
А далі — Світлана вдома оберігає сина, а Серго — постійно за кермом. Спершу по підвалах розвозили запаси їжі, а невдовзі з підвалів довелося евакуйовувати людей.
«27 лютого ми з товаришем їздили по Ворзелю. Побачили, як снаряд влучив в один з будинків. Дехто в підвалах сидів, думав, що в них все нормально і нічого не відбувається, а в цей момент у них весь будинок горів», — розповів чоловік.
Це була неділя. Саме тоді українські військові розбили російську колону на Вокзальній у Бучі, яка проїжджала поряд з кафе Серго і Світлани.
І цього ж дня ворожий снаряд влучив у його будинок у Ворзелі. Дах, війна, паркан, машини і все, що стояло у дворі, розтрощив ворожий снаряд.
«Ми тоді всі були вдома, якраз снідали. Почули потужний вибух. Я з товаришем піднявся на другий поверх, щоб подивитися на пошкодження. У цей момент почули другий удар», — додав Серго.
«СНАЙПЕРСЬКА КУЛЯ ПРОБИЛА ЛОБОВЕ СКЛО ЗСЕРЕДИНИ АВТО»
Після того, як у будинку влучив снаряд, Серго і Світлана вирішили, що більше не можуть там перебувати. До того ж зникло світло та інші комунікації, тож сім’я вирішила переїхати в Ірпінь.
Наступні кілька днів чоловік продовжував волонтерити: звозив до пологового будинку різні серветки, підгузки та їжу, передавав допомогу у дитячий будинок тощо. 1 березня приїхав у Бучу, куди до місцевої лікарні почали звозити поранених українських бійців. Саме тоді у Гостомелі тривали криваві бої.
Згодом Серго почав наполягати на тому, щоб Світлана і маленький Гіо виїхали хоча б у Київ. 2 березня чоловік на власному авто вивіз родину у столицю. Того ж дня завантажив у Києві завантажив авто усім, чого не вистачало в охопленій боями Київщині і повернувся назад.
«У нас тероборона стояла у Ворзелі, їм потрібні були ліхтарики, батарейки. Частину якусь відвіз. Все це якось довго відбувалося, хоча насправді пройшло лише кілька днів. Якщо з боку дивитися, то нічого такого ми ніби і не робили, але було дуже складно.
Наприклад, я їду, а біля мене вибухає будинок, влучив снаряд. Десь «Град» потрапив. Дякувати Богу, я знаю всі місцеві вулиці, об’їжджаю нишком. А там вже заїжджають танки і наші їх зустрічають. Іде бій», — згадує Серго.
Невдовзі сталося те, що змусило його на час полишити волонтерство і перейняти на себе іншу роль.
Четвер, 3 березня. Серго їхав у бік Ворзеля на автомобілі, заповненому підгузками та ліками для дитячого будинку. Дорогою на перехресті побачив два російських БТР, які через кілька хвилин відкрили вогонь.
«Вони (російські військові — ред.) спочатку когось зупинили, не знаю, що за ситуація там була. Я тим часом розмовляв телефоном. Це все відбувалося десь за 60 метрів від мене. І тут вони відкрили вогонь.
Я примудрився повернути на узбіччя, і якось вони в мене не влучили. Я поїхав в інший бік, і тут мені прилітає. Мабуть, снайпер по мені стріляв. Бокові вікна у мене були відкриті. Куля прилетіла збоку і лобове скло пробило зсередини, пролетіло просто біля голови. Це коли я тікав від БТРів. Я голову опустив ледь не на сусіднє сидіння і так їхав, практично наосліп», — розповів Серго.
За його словами, довести допомогу до дитячого будинку чоловік все ж зміг. А коли здалеку побачив російську колону, яка рухалася назустріч, то кинув своє авто на узбіччі та забіг у під’їзд. Далі повідомив українським військовим про те, де саме проїжджає колона ворога та скільки приблизно техніки там є.
Якщо Серго зміг виїхати з-під обстрілу неушкодженим, то його товаришу пощастило менше.
«5 березня мій знайомий їхав на автомобілі. Вони (російські військові — ред.) з БМП побачили, що цивільні сидять у машині і почали стріляти. Йому влучили у вухо та плече, співробітнику, який сидів поряд, у голову влучили. Всі у шоці, як він вижив. Жінці попали у плече. Вони до нашого блокпоста доїхали всі у крові. Їх врятували в Ірпені у лікарні», — пригадує Серго.
«БУЛА МЕТА — ПОПЕРЕДИТИ, ЩО ТАНКИ ЗАЙШЛИ З УСІХ БОКІВ»
З перших днів повномасштабного вторгнення і в окупації Серго намагався передавати українським військовим будь-яку інформацію про ворога: переміщення особового складу, кількість техніки та місця її перебування.
«У мене була мета №1 — попередити, бо їхні танки 3 березня вже зайшли з усіх боків. І у Ворзель зайшли, і біля Бучі були. Я встиг сказати, що росіяни вже тут. Хлопців наших дуже багато загинуло, вони бій прийняли. З кулеметів, з гранатометів стріляли. Заїжджали на танках та БТР. Були великі снаряди. Це був той день, коли багато мирних жителів загинуло. Вони стріляли просто у всіх людей. Кого бачили з людей, у того й стріляли. У мою машину так само», — розповів чоловік.
В окупації Серго спав у різних підвалах, бо не хотів, щоб його знайшли. Каже, волонтерів окупанти вбивали одразу, як і військових, або ж брали у полон.
«Ми лазили, дивилися, де вони перебувають, передавали нашим військовим інформацію… Для мене було не так страшно померти від пострілу, як потрапити у до них, у полон», — зазначає Серго.
9 березня оголосили евакуацію. Чоловік виїхав на своєму авто і вивіз із собою ще сімох людей. Довкола — зруйновані будинки, дитячі садки та магазини.
Коли виїжджав, каже, росіяни тільки створювали свої блокпости. На виїздах поставили свої БТРи, через які пропускали цивільних. Серго не обшукували, як і інших людей, які виїжджали разом з ним. Вже наступного дня перевіряли кожного другого.
У Києві чоловік продовжив шукати та доставляти допомогу. Допомагав і з евакуацію цивільних, зокрема, і тоді, коли зруйнували міст через річку Ірпінь. Згодом знімок з цивільними, які опинилися у пастці, облетів чи не увесь світ.
«ЯКЩО ЗАЯВИМО У ПОЛІЦІЮ, ВОНИ ПОВЕРНУТЬСЯ І ЗНИЩАТЬ НАС»
Після деокупації Серго повернувся до Ворзеля і продовжив волонтерити. Роз’їжджав по селах та містечках, спілкувався з різними людьми, які розповіли про пережите.
В усіх одна історія: російські солдати приходили, погрожували та грабували, часто ґвалтували, розстрілювали.
«Одних пенсіонерів поставили навколішки та обіцяли розстріляти. Питали, чого вони не виїхали звідси. Казали, що нацисти, бо розмовляли українською. Зрештою їх відпустили, але з собою забрали всі цінності. А одного хлопця у Ворзелі все-таки розстріляли за те, що він мав татуювання у вигляді герба. Розстрілювали, якщо відповідали на питання не так, як їм цього хотілося б.
Скільки історій є, коли ґвалтували дівчаток. Моя знайома розповіла, що сама погодилася, бо розуміла, що вони її вб’ють і все одно зґвалтують, а так у неї був шанс залишитися живою», — додав Серго.
Терор, убивства, ґвалтування дітей, чоловіків та навіть загиблих, жорстокі катування до смерті та неприпинні залякування — за рік цієї кривавої війни Україна побачила те, чого не покажуть у наймоторошніших фільмах.
Та ще чимало злочинів залишилися особистою таємницею жертв та постраждалих. Вони не розповідають про пережиті жахи правоохоронцям, психологам і навіть найближчим людям. Бо бояться: хтось нерозуміння, хтось надмірної уваги та зайвих обговорень, а хтось — помсти. Про один з таких випадків Серго від сім’ї, яка була змушена жити в одному будинку з російськими окупантами.
«У моєї знайомої батьки були в Бучі, в окупації. Вони (окупанти — ред.) поселилися у їхньому будинку. Росіяни залякали їх і змушували готувати їм та обслуговувати. Знущалися з них. Казали, що всі ці будинки довкола будуть їхні, а люди будуть у них в рабстві. Вони (батьки знайомої — ред.) мало що розповідали. Коли я запропонував звернутися до поліції, то вони злякалися. Сказали: «Зрозумійте нас правильно, вони нам сказали, що стежать за нами. Якщо ми розкажемо комусь або заявимо у поліцію, то вони повернуться і знищать нас», — розповів Серго.
Були окупанти в будинку Серго і Світлани у Ворзелі та у кафе в Бучі. На щастя, тоді вони вже встигли евакуюватися. Каже, дім пограбували, а в туалет російські військові ходили на килимок біля ліжка. У кафе випили весь алкоголь та влаштували погром. У будинку знайомого поблизу — сліди масових ґвалтувань.
«Досі невідомо, що і з ким вони там робили. Якусь частину з’ясували, хто страждав від цього, але розслідування ще триває. Багато хто боїться щось сказати, а хтось просто не хоче, щоб знали», — підкреслив Серго.
І таких випадків — тисячі не лише на Київщині, а й в інших регіонах України. Якщо Київська область понад рік намагається оговтатися від пережитого жаху, то в багатьох містах та селищах тортури та знущання тривають досі.
«Я НЕ ХОТІВ ЖИТИ В УКРАЇНІ, АЛЕ ПІСЛЯ МАЙДАНУ З’ЯВИЛАСЯ НАДІЯ»
Серго родом з Грузії, а в Україну переїхав у 2006 році. Перші три місяці працював у Криму в готельно-ресторанному бізнесі, а згодом влаштувався офіціантом у грузинський ресторан у Конча-Заспі. У столиці познайомився зі своєю майбутньою дружиною Світланою, яка працювала адміністратором в іншому ресторані.
«Так познайомилися і закохалися. Не збирався тут залишатися надовго. Я не хотів жити в Україні, бо багато чого не подобалося: «Беркут» (підрозділ міліції у структурі МВС України, що існував у 1992―2014 роках — ред.), багато корупції… Я завжди думав, що житиму в Європі.
Але закохався і лишився. Потім трапився Майдан, і в мене з’явилася надія», — пригадує Серго.
Згодом вони з дружиною розпочали власний бізнес. Спочатку було кафе у Києві, потім паб. Пізніше заклади продали, переїхали в Ірпінь, де відкрили кафе «Джем». Через три роки розширилися і відкрили вже друге таке кафе у «Бучі». А потім переїхали з Ірпеня у Ворзель, де нині живуть разом зі своїм чотирирічним сином Георгієм.
Після звільнення Київщини пара відновила роботу кафе «Джем» у Бучі та продовжила волонтерити.
Серго розповів, що перші пів року самостійно возив гуманітарну допомогу у Миколаїв та інші міста. Нині фінансово допомагають ЗСУ, «як і всі українці, найбільше — на фронт».
Юлія СЕРГЕЄВА, «Вечірній Київ»
Зеленський вручив державну нагороду поліцейській з Київщини
У Дії розпочалося голосування за членів журі Євробачення
У Києві до Координаційної ради з питань ВПО представників громадськості вибиратимуть рейтинговим електронним голосуванням
Військовослужбовці загинули у навчально тренувальному центрі «Десна»