Музей історії міста Києва заслуговує статусу Національного, — Діана Попова

Джерело

Діана Олегівна Попова очолила Музей історії міста Києва у вересні 2022 року. До цього вона 6,5 років була директоркою Департаменту культури КМДА, і вже добре вивчила специфіку культурної сфери Києва, зокрема і музейної.

Діана ПОпова у робочому кабінеті. Фото: Борис Корпусенко

У кабінеті директорки привертає увагу яскрава картина, що висить за її столом. Це робота знаної художниці Оксани Мась.

«За формою, суттю і кольоровою гамою відповідає настрою. З нею можна із задоволенням жити», — пояснює Діана Попова.

— Діано Олегівно, розкажіть про ваше призначення. Чия це була ініціатива?

— Це було спільне рішення. Моє, музею та Київської міської державної адміністрації.

Коли я була директоркою Департаменту культури, кільком інституціям приділяла більше уваги, оскільки вони її потребували. Серед них — Театр на Подолі, який отримав свій дім, нове сучасне приміщення, і цей музей. За нього я боролася і тоді, і продовжую у новій якості.

Тут працюють фантастичні люди, унікальні наукові співробітники, справжні знавці Києва. Історія нашого міста включає багато аспектів — від Хрещення Русі до Магдебурзького права, здобуття незалежності та революції. Серце країни б’ється тут і всі зміни починаються зі столиці. Це дуже важливо, що Музей міста має висвітлювати всі грані історії Києва.

МВЦ «Музей історії міста Києва» розташований на вулиці Богдана Хмельницького. Фото: Борис Корпусенко

— Який спадок вам дістався?

— Історія цього музею досить складна. Він багато років працював у Кловському палаці. Залишився без цього приміщення, бо на державному та міському рівні було прийнято рішення на користь Верховного Суду. Однак держава не потурбувалася про те, щоб надати йому інше, гідне приміщення. У 2012 музей переїхав сюди, на Богдана Хмельницького. Цю будівлю адаптували під музейно-виставковий центр.

Багато років музей працював у Кловському палаці. Фото: Вікіпедія

Головна трагедія під час виселення Музею історії міста Києва із Кловського палацу трапилася із фондами. Експонати спакували у ящики та перевезли на останні поверхи Українського дому. Там серйозні проблеми з опаленням, освітленням, гідроізоляцією, пожежною безпекою. Від початку закладений конфлікт з ДУСом, бо очевидно, що кожен новий керівник починає свій шлях із бажання бути господарем на своїй території та намагається звільнити приміщення від фондів Музею історії міста Києва.

СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО ТА КОНЦЕПЦІЯ МУЗЕЮ

Діана Попова на музейній виставці. Фото: Борис Корпусенко

— Які завдання ви ставите перед собою як очільниця музею?

— Усі гості, які потрапляють до Києва і хотіли б відчути наше місто, пізнають його через Софію Київську, Києво-Печерську лавру, історичні та художні музеї. Але все це не зовсім про Київ. І саме наш музей має дати уявлення про історію та сучасність міста, його дух та атмосферу.

У мене завжди була мрія, щоб Музей історії міста Києва знайшов своє місце в ключовій зоні столиці. Багато років йшла боротьба за Гостиний двір. Я б дуже хотіла, щоб Музей історії міста Києва розташувався там, у серці Подолу і згуртував довкола себе туристичні та сувенірні локації, публічний простір для громади. Місто цього прагнуло, розуміючи важливість цього музею, багато чого було зроблено.

На жаль, наш музей досі не має статусу Національного, хоча проєктів національного рівня робилося в цих стінах чимало. Саме в цьому музеї відбувся проєкт «Українське коло: до сторіччя визвольних змагань (1917–1921 рр.)». У ньому вперше зібрали разом експонати з 26 музеїв чотирьох країн світу, що були вивезені за кордони нашої держави 100 років тому.

Експонат проєкту «Українське коло: до сторіччя визвольних змагань (1917–1921 рр.)». Фото надане музеєм
Експонат проєкту «Українське коло: до сторіччя визвольних змагань (1917–1921 рр.)». Фото надане музеєм
Відкриття проєкту «Українське коло: до сторіччя визвольних змагань (1917–1921 рр.)». Фото надане музеєм

— Що потрібно для того, щоб музей отримав статус національного?

— Політична воля. Ми пройшли довгий шлях, щоб підтвердити цей статус. Спочатку потрібна Постанова Кабміну. Потім готується пакет документів для Указу Президента, який і може надати Музею статус національного. Всі необхідні папери ми зібрали. Вони знаходяться в Міністерстві культури, яке має підтримати та лобіювати надання нам цього статусу.

Музей працює у МВЦ з 2012 року. Фото: Борис Корпусенко

— А що дасть музею цей статус?

— По-перше, віру в себе, що наш Музей та його діяльність дійсно потрібні та важливі. У Києві є п’ять національних музеїв комунальної форми власності. Статус дає інший рівень проєктам, відносинам з партнерами, в тому числі міжнародними. Це частина самоідентифікації.

Наш заклад — найбільша інституція серед міських музеїв. Має вісім філій та найчисельніші фонди серед усіх київських музеїв. Це близько 300 тисяч одиниць зберігання. І вони зберігаються в умовах, що не відповідають необхідним нормам рівня температури, вологості тощо. Зокрема, статус Національного міг би посприяти розв’язанню питання.

Це висока планка, яку ми збираємося взяти. Звісно, сьогодні основна функція музеїв — зберігати надбання нашої нації для майбутніх поколінь. Ми це робимо. Водночас потрібно масштабно мріяти та йти до мети.

Екскурсія постійною експозицією. Фото надані музеєм
Екскурсія постійною експозицією. Фото надані музеєм

— Якою ви бачите концепцію Музею історії міста Києва? Яким він має бути?

— Музей історії міста Києва має бути про історію Києва, розкривати її суть. Приміщення Музейно-виставкового центру має свої обмеження, продемонструвати все неможливо. Однак, є багато технічних можливостей, які можна використати.

Щоб показати всю історію, від давнього Києва до сучасності. Як місто змінювалося, аби відвідувачі вийшли з розумінням: яким був Київ і що на нього впливало. Це має бути емоційно, динамічно, задіювати всі органи чуттів.

Експозиція має представити всю історію нашого міста. Починаючи з того, яким Київ був у дохристиянські часи, після Хрещення. Розказати про набіги монголів, передати той жах, коли місто знищили та залишилося кілька кам’яних храмів. Як він відновлювався. Магдебурзьке право, польсько-литовська доба, козацтво, Гетьманщина. Як вплинуло на місто братання з московією, наскільки воно змінилося в часи російської імперії.

Акцентувати на три доби української державності. Яку кількість революцій і глобальних змін ми пережили вже у 20-21 століттях. Проте, Київ незламний і, попри все, продовжує триматися.

Діана Попова на виставці «Щоб пам’ятати». Фото: Борис Корпусенко

— У Музейно-виставковому центрі регулярно проходять художні виставки. Як хотіли б розвивати цей напрям?

— Ми активно співпрацюємо із сучасними художниками, робимо багато спільних проєктів. Нещодавно пройшла виставка «Щоб пам’ятати». Художники представили промовисті свідчення нашої епохи, відрефлексували те, що ми сьогодні переживаємо. Частину мистецьких творів передали як подарунок нашому музею.

Все, що відбувається у країні та місті, відображається у творчості художників. І ми маємо потужну збірку цієї мистецької спадщини.

Мрію, аби Київ отримав центр сучасного мистецтва. Він може бути філією нашого музею, адже більшість знакових митців сучасності працюють саме в столиці. Хотілося б робити міжнародні мистецькі проєкти — показувати, в чому ми схожі, чим відрізняємося, чим перегукуємося з європейськими тенденціями та що привносимо.

ВИКЛИКИ ТА ВПЛИВ ВІЙНИ

— Які виклики сьогодні постали перед закладом?

— Наш головний виклик — це збереження фондів. Найважливіші експонати евакуйовані, однак більша частина залишилася в Українському Домі. Робимо все, щоб забезпечити максимально комфортні умови для їх зберігання. З похолоданням доведеться використовувати обігрівачі, вмикати теплодуйки. Головне, щоб була електроенергія в достатньому обсязі. Сподіваємося, що все буде добре.

Ймовірно, взимку нам доведеться тепліше одягатися. У нинішніх умовах комфорт не завжди можна дозволити собі навіть вдома. Все змінилося. Люди зробили переоцінку цінностей. Перебувати у музеї чи театрі у верхньому одязі може стати нормою, до цього будуть ставитися з розумінням.

— Як вплинула війна на роботу музею та колективу?

— Частина персоналу знаходиться поза межами країни. Музейники — це в основному жіночі колективи. 9 чоловіків захищають країну. На жаль, один співробітник, з Музею окупації Києва, загинув.

Це реальність, в якій нам доводиться жити. Працівники змушені суміщати різні обов’язки, функції. Однак, всі хочуть працювати. Я не втрачаю оптимізму. Багато колег з інших музеїв нас підтримують, пропонують допомогу.

Сьогодні у музеї часто проходять презентації та зустрічі. Фото надане музеєм.

— Чи є інтерес до проєктів музею? Чи збільшилася кількість відвідувачів?

— Минулої зими, коли почалася війна, всі заклади позачинялися. Люди перестали куди-небудь їздити та ходити. Зараз ми всі трохи ожили, можемо дозволити собі емоції. А питання адаптивності стало дуже важливим для всіх сфер, і для музеїв зокрема.

Наразі маємо 30% довоєнного доходу, ці кошти дають нам можливість рухатися далі. А кількість відвідувачів залежить від проєкту. На вихідних приходить більше людей, навіть у порівнянні з минулим літом сьогодні підвищений інтерес до історії Усі скучили за враженнями, емоціями.

Активно інформуємо киян про наші нові проєкти. Зараз їх не менше, ніж до війни

— Які ваші найближчі плани?

— Традиційно готуємо новорічний проєкт. Звісно, плануємо роботу на наступний рік, але все залежить від ситуації в державі. Будемо корелювати свої плани з тим, що відбувається.

Одна з філій — Музей Грушевського. Фото: Музей Грушевського

ФІЛІЇ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

— Музей історії Києва має вісім філій. Як вони змінюються? Які сьогодні потребують уваги?

— Робота та розвиток кожної філії залежить від людей, колективу. Всі вони дуже різні. Так, Музей Грушевського та Музей Булгакова розповідають про полярних особистостей, що жили у Києві в один і той самий час. І настільки по-різному бачили це місто і країну.

Очевидно, що Музей окупації Києва потребує модифікації та перегляду. Трансформація також чекає на Музей Булгакова. Потрібно переосмислити наше ставлення до цього автора. Увага необхідна й Музею побуту Києва першої половини XIX століття, і в частині нової назви також. Раніше він мав назву музей Пушкіна, хоча зрозуміло, що роль і місце цього поета в житті Києва перебільшена.

Глобальні трансформації потребують інтелектуального, людського та фінансового ресурсів. Ми, безумовно, забезпечуємо інтелектуальну складову, але реалізувати наші амбітні плани без фінансової підтримки міста нереально.Прагнемо нарешті відкрити Музей Сержа Лифаря, всесвітньо відомого танцівника і хореографа родом із Києва. Є можливість отримати приміщення для облаштування музею. Маємо власні фонди, взаємодіємо з Музеєм історії України, де також є колекція Лифаря.

Щорічно у музеї проходить науково-практична конференція «Київ і кияни». Фото надане музеєм
Щорічно у музеї проходить науково-практична конференція «Київ і кияни». Фото надане музеєм

— Музей не лише зберігає та готує виставкові проєкти. Важливою частиною є й наукова робота. Які дослідження проводять співробітники музею?

— Щорічно у музеї проходить науково-практична конференція «Київ і кияни». На ній музейники та колеги презентують свої наукові доробки. Матеріали конференції оприлюднені, тож усі охочі можуть познайомитися з ними та відзначити, якими різноплановими є теми наукових пошуків і досліджень фахівців Музею.

— Чи вдається поповнювати колекцію?

— Формувати фонди системно та якісно, купуючи предмети, на жаль, немає ресурсу. Відбираємо у нашу колекцію твори сучасних художників, виставки яких у нас проходять. Також до фондів потрапляють окремі речі, що відображають епоху. Наприклад, вироби Київського кераміко-художнього заводу та заводу художнього скла, яких вже немає. Однак, найголовніше — ми переможемо і в експозиції Музею історії міста Києва має розповідати про те, що проживає українська столиця нині. Робота з поповнення фондів саме промовистими свідченнями цієї війни в Києві також активно ведеться.

Музей історії міста Києва вийшов за межі власного приміщення. Виставковий проєкт «Made in Kyiv: Археологія повсякдення» доступний до огляду відвідувачам ТРЦ Gulliver. Гудзики, гривні, прясельця та амфорки — про ці важливі атрибути повсякденного життя киян тисячу років тому можна дізнатися і навіть побачити їх у 3D.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»

Схожі повідомлення